Відсутність ефективної політики народонаселення в сільській місце­вос­ті України значно ускладнює демографічну ситуацію яка по­ряд з категоріями відтворення та розселення належить до основних понять системи знань про на­­ро­­донаселення.

Демографічні процеси в Україні свідчать про виникнення негативних явищ. Основною складо­вою демографічної кризи в сільській місцевості як і в цілому по Україні є значне зниження народжуваності, про що свідчать дина­міка кількості на­роджень та показники інтенсивності цього процесу.

Рівні народжуваності у матерів різних вікових груп у сільській міс­це­вості суттєво різняться. Так,  якщо найвищі її показники мають гру­пи жі­нок ві­ком 20-24 років (127 дітей з розрахунку на 1000 жінок), дещо нижчі вони у матерів віком до 20 років.

Сумарний коефіцієнт, або так звана вичерпана плідність жінок, який характеризується кількістю дітей, що може народити жінка за весь період фер­тильності, знизився до рівня, що не забезпечує навіть простого від­тво­рення людності - 1,6 дитини. Результати наукових до сліджень пока­зали, що до 1996 р. основною причиною зменшення сумарного кое­фіцієнта на­роджу­ва­ності було скорочення чисельності селянок фер­тиль­ного віку внас­лідок ін­тен­сивного відпливу їх із села, а починаючи з 1996 р. - зату­хан­ня дітородної функції жінок віком 15-49 років. Серед економічно розвинутих країн да­льнього за­рубіжжя нижчий, ніж в Україні, показник вичерпаної плідності (1,2 ди­тини) лише в Італії, Іспанії, Сан-Ма­рино та Гонконзі.

Однією з першопричин такої ситуації вважається деформація де­могра­фічного ідеалу сільських жінок (уявлення про оптимальну кількість дітей у сім’ї) та його реалізація в напрямі зменшення кількості бажаних дітей. За даними соціологічного обстеження, 80,4% селянок планували 2-3-діт­ну сі­м’ю, але реалізували такі демографічні наміри лише 67,9% жінок. Водно­час кількість жінок з однією дитиною зросла в 3,6 раза порівняно з пла­но­вими намірами. Отже, міцне в недалекому минулому багатодітними сім’­я­ми ук­ра­їн­ське село нині трансформується в малодітні родини. Навіть репро­дук­тивна ус­тановка селян спрямована на звужене відтворення сільського насе­лення, ре­а­лізація її призвела до інтенсивного зниження вичерпаної плідності жі­нок. Це стало наслідком руйнації юридичної основи фор­му­вання сіль­ської ро­дини, зниження життєвого рівня селян, наростання темпів такого не­гатив­ного демографічного явища, як збільшення неповних сі­мей, кількості матерів-одиначок і позашлюбних дітей, дітей-жеб­раків, вихованців дитячих будинків і при­тул­ків тощо.

Основна причина зниження народжуваності до рівня, який не за­без­пе­чує збереження чисельності селян, в сучасних умовах полягає в то­му, що за­доволення потреби в дітях, материнстві та батьківстві кон­курує з рядом ін­ших потреб, тим елементарніших, чим нижчий рівень життя. Якщо вра­ху­вати, що 60% населення нашої країни перебуває за межею бідності, понад 70% працівників отримують заробітну плату нижчу прожиткового мі­ні­муму, а сучасний рівень існування селян зведений до елементарного ви­жи­вання, си­туацію з народжуваністю в сільській місцевості можна вважати як кри­зо­вою.

Економічні причини зниження народжуваності селян криються у ви­роб­ни­чій сфері, насамперед у сфері праці. Та частина націо­наль­ного доходу, що ви­користовується на особисте споживання, навіть у некризових умовах не від­шкодовувала необхідних витрат сім’ї на утримання не тільки третьої, а й навіть дру­гої дитини. Тому сім’я з ді­тьми економічно не була забезпеченою, рі­­вень жит­тя її був нижчий, ніж соціально необхідний. За роки соціально-еко­­­номічної кризи ситуація погіршилася, на що селянство зреагувало зни­жен­ням народжуваності.

В умовах суттєвого зниження народжуваності сільського населення, наростання його старіння прогресує рівень показника смертності, знижується коефіцієнт життєвості селян (співвідношення кі­лькості народжень і смертей), ско­­ро­чується середня тривалість життя.

Динаміка показника смертності особ­ливо при­ско­рилася у пер­шій половині 90-х років з розгортанням в Україні соціально-еко­номічної кри­зи, яка набула тотального характеру. У 1995 р. кількість по­мерлих досягла 316,2 тис. чол., тобто збільшилася на 43,7 тис. чол., або на 16%, а коефіцієнт смертності досяг 19,1‰. Оскільки до 2000 р. най­слабші кон­­тингенти селян уже вимерли, коефіцієнт смертності практично стабілі­зу­вався на рівні 19‰.

Особливо інтенсивно зростає смертність чоловіків працездатного віку. За останні роки вона збільшилася в 1,5 рази і в 1,4 рази перевищує смерт­ність працездатних жінок. Зростає смертність новонароджених та немовлят ві­ком до 1 року.

Загальний коефіцієнт смертності протягом одного покоління збіль­шив­ся майже вдвічі. Відбувається процес “омолодження” коефіцієнта смерт­ності, тобто зниження середнього віку померлих, скорочується середня очі­кувана три­ва­лість життя при народженні селян. Найнижчий рівень очі­ку­ваної три­ва­лості життя зафіксований у 1995-1996 рр.: чоловіків - 61 рік, жінок - 72,6 ро­­ку. Останніми роками він дещо підвищився, але не досяг рівня 1990 р. і за­ли­ша­­є­ться на рівні по­казників 40-річної давності. Внаслідок перевищення смерт­­ності над на­роджуваністю зменшується  коефіцієнт життєвості сільсь­ко­­­го на­се­лення.

Статева диспропорція сільського населення - одна з основних причин юридичної основи формування сільської родини: зниження показника шлюб­ності і зростання темпів розлучуваності. Погіршення статево-вікової структури сільського населення супро­вод­жується, особливо в останні роки, негативними якісними характеристиками здоров’я селян. Лише за останні п’ять років кількість хворих з розрахунку на 100 тис. населення збільшилася майже за всіма класами хвороб. Зокрема, зах­ворюваність на інфекційні і паразитарні хвороби зросла на 17,2%, хвороби ен­до­кринної системи, порушення обміну речовин та імунітету - на 22,3,  се­чо­статевої системи – на 30,4%, крові та кровотворних ор­ганів - майже у 1,5 раза, уроджених аномалій стало більше на 24,2%. Ос­нов­ними причинами зростання захворюваності зазначеними та іншими кла­сами хвороб криються в погір­шенні екологічного стану навколишнього природного середо­ви­ща вна­­с­лідок Чор­ноби­ль­ської катастрофи та інших чинників забруднення зе­мельних і водних ре­сурсів, повітряного басейну тощо, руйнації старої сис­те­ми охо­рони здо­ров'я населення та неможливості селян через їх неплатоспро­мож­ність ко­ристуватися послугами медичних закладів ринкового типу; різ­кому зни­женні життєвого рівня сі­ль­сь­ко­го населення й незбалансованості хар­­чу­вання, особ­ливо дітей та осіб похи­лого віку; зниження рівня забез­пе­чен­ні селян ко­му­нально-побутовими пос­лугами, а також збільшенні стре­со­вих ситуацій че­рез соціальну невиз­наче­ність статусу й належного соціа­ль­но­го захисту щодо оплати праці, безро­біт­тя, пенсійного забезпе­чення та ін.

Особливо небезпечними стали хвороби, зумовлені соціальним стано­вищем селян, зокрема, активна форма туберкульозу, венеричні хвороби, ВІЛ-інфекція. Так, за п'ять останніх років захворюваність громадян на ак­тив­ний туберкульоз, в яких цей діагноз встановлено вперше, зросла на 39,1%, у тому числі з діагнозом активного туберку­льозу органів дихання - на 42%. Проте кількість останніх, що знаходяться на обліку в лікувально-про­філактичних закладах, збільши­лась лише на 18,7%.

Зростає захворюваність селян на психічні розлади, окремі ін­фек­ційні хво­роби, такі як грип і гострі інфекції верхніх дихальних шля­хів, ві­русний ге­патит та ін. Не поліпшується ситуація із серцево-су­динними зах­ворю­ван­ня­ми, злоякісними новоутворюваннями, венеричними хворо­ба­ми.

Таким чином, реальна картина демографічних процесів у сі­ль­ській міс­це­вості, як і в цілому в Україні, свідчить, що демографічна ситуація тут на­бу­ла характеру гострої демографічної кризи: відбу­ва­ються несприятливі зміни в кількості селян внаслідок депопуляції та деградація їх якості.

Сталий вплив на кількісний і якісний склад селянства справляє його ме­ха­ніч­ний рух. У 1960-1975 рр. він зумовлював на 80% зменшення чисе­льності сі­ль­ського населення, в 1976-2007 рр. поступився впливові депопу­ля­ційних про­цесів. Оскільки основну частину сільських мігрантів стано­ви­ли особи пра­цездатного та демографічно активного віку, міграційні втра­ти сі­льського населення історично підірвали (і нині продовжують підрива­ти) при­родну основу демовідтворюваль­них процесів у сільській місцевості - село  втратило багато майбутніх батьків і матерів для створення нових сімей, що за­гос­т­рило демографічну ситуацію в сільській місцевості. Якщо в 1960-1970 рр. аб­со­лютне зменшення сільського населення відбувалося пере­важно внас­лідок міграційного відпливу селян, а природний приріст на 65,2% у 1960 р. і на 30,1% у 1970 р. компенсував це скорочення, то, почи­наю­чи з 1979 р., через руй­націю демографічної основи відтворення селян­ства - змен­шення сільської молоді - депопуляція сільського населення по­ча­ла набувати тенденційного ха­рактеру з переростанням її в основний чинник зменшення чисельності  се­лян­ства, а вплив міграційних процесів почав послаблю­ватися. В 1980 р. змен­шення чи­сель­нос­ті селян на 90,7% було зумовлене їх міграційним від­пливом, а природне скорочення становило лише 6,6%, у 1990 р. - відповідно 55 і 44,9%.

Починаючи з 1991 р. міграційний відплив селян за своїм впливом на зменшення сільського населення почав поступатися депопуляційним про­це­сам. Причому не тільки за розмірами вибуттів, а й за тенденціями резуль­тативного показника міграції. Якщо у 1991 р. сальдо міграції мало від'ємне значення і дорівнювало 36,4 тис. чол., то у 1992 р. в результаті реформу­вання еко­­номіки, включаючи аграрну сферу, в напрямі запровадження ринкових від­носин, з одного боку, та наростання кризових явищ в усіх сферах сус­пі­ль­ного життя – з другого, воно вперше набуло позитивного значення і до­сягло 78,7 тис. чол. Різке зниження життєвого рівня всіх верств населення та не­можливість без­коштовно отримати житло у місті змусили 432 тис. міського на­се­лення в на­дії на виживання за рахунок використання землі переселитися в сільську міс­цевість, залишивши в місті житло дітям. Це - особи старших вікових груп, в ос­новному вихідці з села, в яких тут збереглося житло, при­садибні (на правах дач) ділянки. Однак уже в 1993 р. інтенсивність міг­ра­цій­них потоків у напрямі “село→місто” значно послабилась, внаслідок чо­го по­зи­тивне сальдо в цілому по Україні скоротилося майже вдвічі з тен­ден­цією до зменшення і переростання його у від'ємне значення в подальші роки. За  1992 - 1996 рр. абсолютне значення його зменшилося в 10 ра­зів, а в 1997 р. воно вже мало від'ємне значення в розмірі 1,1 тис. чол., знову змінивши мігра­ційні потоки селян у напрямі “село → місто”. В останні роки міг­ра­ційні потоки щодо вибуття і прибуття змінилися в нап­рямі зрос­тання від'­ємного сальдо, розширюється й кількість таких регіонів.

У 2000 р. кількість сільських населених пунктів, в яких зовсім не було народжених, досягла 3,1 тис. од. Більшість таких сільських населених пун­к­тів розташована у Сумській, Чер­нігівській та Пол­тавській областях. Останніми роками кількість населених пунктів у сільській місцевості, в яких зовсім немає  дітей віком до 5 років, зросла від 2,8 тис. до 2,9 тис. од. і становить 10,1%  від загальної кіль­ко­­сті сіл.

За даними обстеження, станом на 1 січня 2001 р. у 2,9 тис. сільських на­се­­ле­них пунктів не було дітей віком до 5 років, у 2,2 тис. - не було і під­літ­ків 7-15 років, у  5,6 тис. - молоді віком 16-28 років.

Зменшення чисельності сільського населення в основному від­бу­­вається під впли­вом природного і механічного (міграційного) руху та адміні­ст­ра­ти­в­но-тери­то­ріаль­них перет­во­­рень у сільській місцево­сті. В динаміці сила впли­ву кож­ного з наведених чинників на чи­сель­ність сільського населення змі­ню­ється. Як­що у 1960-1995 рр. домі­ну­ючим фактором, що зумовлював змен­шення селян, був міг­раційний відплив їх їз села, який на 60-30% компен­су­вався природним при­ростом, то у 1996-2001 рр. переважаючим фактором став природний убу­ток сільського насе­лення. Протягом цих років зменшення сільсь­кого насе­лен­ня на 85-99% зумовлювалося їх депопуляцією.

Другим важливим чинником зменшення сільського населення є мігра­ційний рух. За останнє десятиріччя його результативний показник - са­льдо міграції мав суперечливий характер і коливався від додатного значення в розмірі 78,7 тис. чол. до від'ємного - в розмірі 70,7 тис. чол. Проте на якісні параметри селян вплив міграції був однозначним - статево-вікова структура сільського населення внаслідок міграційного руху погір­шувалася. В мігра­ційному обороті, особливо по вибуттях, питома вага мо­лоді віком 15 років та осіб працездатного віку в цьому періоді залишалася на рівні 60-70-х років і ста­новила 65-80%, тобто інтенсивність відпливу сільської мо­лоді мала ті ж тенденції, що сформувалися в менталітеті та діях селян поперед­ніх поко­лінь.

З розпадом колишнього Радянського Союзу змінилася лише структура міг­раційних потоків сільського населення за видами міграцій – внутріш­ньо­ре­­гіональна міграція зайняла перше місце. За останні десять років вона становила в середньому 50-55%, а міжобласна 30-35%. Особливою ознакою міграційного руху сільського населення в 90-х ро­ках було збільшення вибуттів у країни далекого зарубіжжя.

Оскільки демовідтворення селянства є складовою від­тво­рен­ня всього населення, а оздоровлення демографічної ситуації на селі  зна­хо­диться в ор­га­нічній єдності з поліпшенням демографічного розвитку Ук­раїни в цілому, ос­новні напрями поліпшення демографічного капіталу в сільській місцевості знаходяться в органічній єдності й взаємозалежності з ак­тиві­за­цією демог­ра­фічних процесів в суспільстві, ґрунтуючись на єдиній плат­фор­мі свого роз­витку – економічній базі суспільства. В Україні ж скла­лася си­ту­а­ція, коли кризовий стан економіки посилює демографічну кризу, а демогра­фічна криза гальмує вихід з кризи соціально-економічної, оскільки насе­лення, значна час­тина якого відкинута за межі малозабезпеченості, не може бути творчою, ак­тивною силою - суб’єктом побудови ринкової еко­но­міки та де­мо­к­ратичного громадянського суспільства. Тому поліпшення де­мог­рафіч­ного розвитку необхідно пов’язувати з позитивними зрушеннями в соціа­ль­но-­економічній сфері, насамперед у сфері соціально-тру­дових від­носин в усіх сферах сус­пільного виробництва. Однак це не означає “авто­ма­тичного” ви­ходу з де­мог­рафічної кризи за умов подолання кризи соціа­ль­но-еконо­міч­ної. Для цього потрібні цілеспрямо­вані зусилля суспільства, зокрема уря­до­вих структур на основі науково обґрунтованого розуміння сутності де­мог­ра­фічних проблем і засобів їх вирішення.